Коли ми говоримо про безбар’єрність
Коли ми говоримо про безбар’єрність, важливо не лише знати, скільки пандусів встановлено, послуг запущено чи людей охоплено програмами. Не менш важливо розуміти, як ці зміни відчувають самі люди у своєму повсякденному житті.
Саме тому Національна стратегія зі створення безбар’єрного простору стала першим державним документом, де нормативно закріплено вимірювати не лише виконання заходів, а й впливу цих заходів на конкретні позитивні зміни для людей.
Чи стало зручніше отримувати послуги? Чи легше дістатися потрібного місця? Чи відчуває людина, що бар’єрів стало менше?
Завдяки підтримці Програми розвитку ООН в Україні вдалося провести перше всеукраїнське дослідження впливу реалізації Стратегії безбар’єрності. Воно стало базовою точкою відліку, яка допоможе надалі оцінювати не лише процес змін, а й їхній реальний результат для людей.
Дослідження охопило всі шість напрямів безбар’єрності та дало змогу побачити, як українці оцінюють доступність послуг, цифрових сервісів, освіти, працевлаштування, медичної допомоги, реабілітації та рівень захищеності від дискримінації.
Результати показують, що безбар’єрність в Україні поступово розвивається. Водночас люди очікують не окремих рішень, а цілісного й зрозумілого досвіду взаємодії з простором, транспортом, послугами та інституціями.
Найвищий рівень задоволеності фізичною доступністю учасники опитування відзначили щодо торговельних послуг (81%), поштових послуг (77%), банків та фінансових установ (70%), адміністративних послуг соціального характеру (67%), закладів охорони здоров’я (67%), релігійних закладів (64%) та громадського транспорту в межах населеного пункту (62%).
Водночас спортивні та культурні об’єкти залишаються серед сфер, які потребують додаткової уваги: рівень задоволеності їхньою доступністю становить 42% та 46% відповідно. Одним із найбільших викликів залишається й транспортна інфраструктура.
Дослідження також зафіксувало, що бар’єри досі частіше відчувають люди з інвалідністю, люди старшого віку, мешканці сільських громад та ті, хто здійснює догляд за людьми з інвалідністю. Це тепер не лише припущення, а й доказові виміри.
Саме тому надзвичайно важливо, щоб рішення враховували різний життєвий досвід і потреби людей.
Упродовж 2025 року в межах дослідження було опитано 2500 респондентів і респонденток у 22 областях України та Києві, проведено фокус-групові дискусії та спеціалізовані опитування людей з інвалідністю, ветеранів, внутрішньо переміщених осіб, батьків дітей з інвалідністю, представників національних меншин та інших груп.
Для нас це не просто статистика. Це можливість побачити зміни очима людей, зрозуміти, де рішення вже працюють, а де потрібні нові підходи. Адже справжня безбар’єрність вимірюється не кількістю реалізованих заходів, а тим, наскільки вільно людина може навчатися, працювати, отримувати послуги, пересуватися та брати участь у житті своєї громади.